Осінь у наших думках

а може ще є надія?

настала осінь. 
це вже відчувається. у повітрі панує такий тонкий аромат цієй пори, який ніколи і ні з чим не можна сплутати... заплющивши очі можна опинитись в іншому світі. навколо будуть запахи різних предметів, рослин, тварин, людей... і навіщо нам бачити, якщо все це можна відчувати і сприймати абсолютно інакше?
але хочеш чи ні, розплющуєш очі і потрапляєш в реальність.. навколо снують люди. всі у своїх проблемах і клопотах. ми настільки закопані в собі, що не можемо подивитись навколо.
а що у думках людей? хіба там є багато нового, цікавого, яскравого, щирого, душевного? на ні. там переважно побутова всячина. кожного дня ледь не всі думають над одним і тим, однакові плани, однакові думки, однакові сценарії днів народження, однакові сюрпризи, одні і ті ж слова... але якщо подумати, то наша мова має так багато слів, невже не можна використовувати синоніми, цікаві вирази, неординарні звороти? але для цього треба активно жити, а ми всі спимо на ходу, бачимо наш світ як великий, довгий і складний сон.
чим вам не Матриця? може трохи не так, як у фільмі, але ж насправді дуже схоже. ну дуже-дуже.
а що твориться з душами людей, котрі сплять?.. там порожньо і самотньо. і немає ніякої цікавості до існування тут, ніякого драйву, ніякого кайфу, нічого. з часом вони перетворюються на такі собі чорні дірки, які затягують все всередину і нічого не повертають.. і тому з часом ми може і хочемо бути щирими, добрими, відкритими але не можемо, бо вже пізно. час не тільки вміє лікувати. час дуже дивне поняття, він вміє робити нам і от такі послуги, коли дійшовши до розуміння ми вже нічого не можемо вдіяти.
отак ішла я сьогодні парком і було так холодно. з усіх боків самотність, туга, відсутність тепла, усвідомлення світу сонних істот заводить у глухий кут свідомості.
і мені дуже хочеться змінити світ навколо, ну або втекти. але чи не є це одним і тим же?
замерзла.
захотілось загорнутись у теплі обійми найріднішої людини, але такої немає. і полізли в голову думки, що такої людини може і не існувати. чому ми обов’язково віримо, що десь недалеко, може за он тим будинком, чи за наступним є саме така Людина, з якою буде тепло в парку восени, з якою можна буде іти за руку довгою парковою алеєю, по боках обмеженою невисокими ліхтариками, милуватись останнім танцем-польотом різнобарвного листя, загорнутого у вітер надій, і розуміти, що рай, він тут, а не десь на небі, він тут, прямо перед нами.
і так хочеться аби душа не перетворювалась на чорний всепоглинний клубочок, і щоб ніколи не настало оте "вже пізно".
тому давайте жити душею! давайте будемо щирими, добрими, відкритими. і навіть якщо буде боляче, неприємно, сумно коли нас зрадять вже вкотре, ми всеодно не будемо опускати руки, ми будемо з посмішкою іти далі!
давайте, а? це ж не так і складно...